Шхуна «Колумб» - Страница 39

Дівчинка підпливла мовчки, нічого не кажучи. Муть вранішнього туману скрадала сумний і стурбований вираз обличчя. Мовчання ж її нікого не вражало, бо всі до нього звикли.

— От і переждіть туман, коли гостя прибула, — порадив стерновий.

— Ні, — відповів Марко, — ми гостю заберемо з собою. — Потім звернувся до дівчинки: — Ясю, лишай свій каюк і перебирайся до нас.

— Перебирайся, Ясю, — підтримала юнгу Люда. — Ми пливемо на «Буревісник».

— Та куди ви втрьох на каючок та ще з рибою? — відмовляв їх Андрій.

— Ми ж легенькі, — сміючись, відказала йому Люда.

— Потопитесь!

— Та ми такі, що море перепливемо, — відказала дівчина і звернулася до Знайди, щоб та швидше перебиралася на «Альбатрос».

Яся мовчки прип'яла свій каюк до троса, що спадав із шхуни в воду, і перебралася до своїх друзів. Марко загріб веслами, і вони відійшли від «Колумба». Андрій дивився, як каюк, відпливаючи, втрачав свої обриси в тумані. Одну мить йому здалося, що каюк спинився і навіть рушив назад, ніби Марко не одважився пливти далі. Але незабаром туман поглинув човен.

Андрій хотів збудити шкіпера й моториста, але, зваживши на туман, вирішив дати їм виспатись. Все одно зараз з бухти не зможуть вийти. Правда, туман недовго триматиметься, бо стелеться низько над морем, і, як тільки сонце добре пригріє, він зникне. Зваживши все це, Андрій заходився порядкувати на шхуні.

Андрій Камбала не належав до дуже хоробрих моряків, зате вважався роботягою, ніколи не сидів без діла, хіба що чарка, груба цигарка і дуже цікава чиясь розповідь могли ненадовго одірвати його від роботи. Він рідко коли сходив на берег, вважаючи для себе зручнішим залишатися на шхуні. Правда, в хвилини небезпеки, у сильні шторми чи ще якісь неприємні моменти, він завжди запевняв, що останній раз у морі, що ніколи більше нога його не ступить на палубу. Він клявся тоді, що ловитиме рибу лише вудкою з берега. Та як тільки вщухав шторм, минала небезпека, Андрій Камбала забував про свої наміри й обіцянки. Із Стахом Очеретом Андрій рибалив багато років ще до того, як вони почали плавати на «Колумбі». В моменти, коли Камбала лякався, шкіпер гримав на нього, лаяв і цим трохи підбадьорював.

Кожного такого разу Стах Очерет говорив, що востаннє терпить на своєму судні цього страхополоха. Та як тільки розгодинювалось, ні шкіпер, ні Андрій більше про це не згадували.

Сопучи, Андрій одчинив канатний ящик і почав вибирати з нього різний мотлох. Там лежали обривки тросів різної товщини, якісь гаки, дроти, бляшанки з фарбою та олією, шматки гуми, бляшані трубки, скляні кулі від рибальських сітей. Андрій розкладав їх у певному порядку, часом деякі речі довгенько розглядав, намагаючись згадати, для чого вони потрібні.

Минуло хвилин з десять, як відплив «Альбатрос», коли Андрій, підхопившись з місця, завмер, вдивляючись у туман і прислухаючись. З бухти, повної туману, долинув крик. Хтось кликав на порятунок. Двічі, раз за разом, почувся той крик і, змовкнувши, більше не повторювався. Андрієві здалося, що кричали звідти, куди поплив каюк. Він, прислухаючись, постояв кілька секунд, потім перехилився через борт і собі гукнув:

— Го-го-го-о-о! Марко!

Дужий голос Андрія розбудив Стаха й Левка. Обидва посхоплювались.

— Що трапилось? — спитав шкіпер.

Порадившись, вирішили, що моторист сяде у Знайдин каюк і попливе через бухту, прямуючи на есмінець.

— Не мали клопоту, — бурчав Стах. — Ото ще хлопчисько, мабуть, там якогось фокуса утнув.

Левко мерщій сплигнув у каючок, що колись належав Ковальчукові, а потім перейшов у спадщину до Ясі, одв'язав його, одіпхнувся веслом від шхуни й поспішив у туман, звіряючись з компасом та час від часу гукаючи, а потім прислухаючись, чи не почує відповіді.

Весла занурювалися у воду і вмить легко злітали в повітря. Моторист умів добре веслувати. Швидко з його очей зникла шхуна, і він опинився на самоті.

— Озивайтесь! — гукнув він. — Пливіть до мене!

Відповіді не було. Левко не знав, скільки проплив, але, мабуть, був десь посередині бухти, коли до нього долетів чийсь голос.

— Держись! Держись! Подавай голос!

Моторист зрозумів, що хтось поспішає комусь на допомогу, і сам повернув на той голос. Минуло кілька хвилин, і він побачив шестивесельну шлюпку. Підпливши ближче, впізнав червонофлотців. То йшла шлюпка з «Буревісника». Червонофлотці підпливли до нього і спитали, що трапилося, чого це він репетував.

Левко попросив пробачення і сказав, що не має звички репетувати, а потім пояснив, чого він тут опинився. Червонофлотці відповіли, що вони теж чули крик і спустили шлюпку, гадаючи, що хтось потопає. «Альбатроса» вони не зустрічали, може, розминулися, а може, на ньому теж чули той крик і поспішили на допомогу. Але дивно, що з «Альбатроса» не відповідали ні на гукання червонофлотців, ні на Левкові. Залишалося припустити, що він підібрав когось з води й рушив до берега.

Вирішили вернутися на «Буревісник», і якщо там не застануть Марка й дівчат, то пройти до берегового причалу, де вже «Альбатрос» напевне мусить бути. Левко перебрався на військову шлюпку, що взяла його каючок на буксир. Старшина скомандував «весла на воду», і вони попливли крізь туман шукати корабель. Їм допомагав компас, а потім звуки сирени, які почали подавати з есмінця. Користуючись цими орієнтирами, шлюпка швидко підійшла до борту корабля. Там її збиралися вже підіймати, бо вахтовий командир, побачивши у шлюпці зайву людину, вирішив, що то врятований рибалка. Але, довідавшись, у чім справа, командир наказав шлюпці пройти до берега.