Шхуна «Колумб» - Страница 55


К оглавлению

55

— Шановна Людмило Андріївно, — дуже ввічливо звернувся до неї перекладач, — сідайте, будь ласка.

Люда сіла.

— Командир нашого корабля, просить висловити вам подяку за вашу поведінку. Ви одразу нас зрозуміли і не стали на шлях мовчання та заперечувань. Бачите, ми теж ставимося до вас якнайкраще. Ми поки що не можемо звільнити вас. Але, мабуть, ви турбуєтесь про вашого батька, так само, треба гадати, й він про вас? Командир дозволяє вам написати батькові листа.

Люда здивовано й насторожено слухала Анча. Що криється за цією люб'язністю?

— Мені можна писати в листі все, що я захочу? — спитала вона.

— Так, за одним лише винятком — жодного слова про цей корабель і про людей на ньому.

— Дозвольте ж, про що я можу писати?

— Ви можете писати про свої почуття, питати про домашні справи, нарешті, про те, що нам загрожує небезпека, що ви потрапили в дуже скрутне становище, але нічого не пишіть про своє місцеперебування. Здається, досить.

— Так, дякую. Я подумаю.

— А про що ж, власне, думати?

— Думаю, як нелегко написати такого листа в моєму становищі… Я мушу написати гак, щоб ви його пропустили, але мені ж хочеться щось про себе сказати…

— О, я вас розумію. Коли хочете, можу допомогти вам скласти листа. До речі, ось що… Коли ви напишете батькові, щоб він негайно приїхав у Лузани побачитися з вами, то… ви тим самим врятуєте його від смертельної небезпеки, яка загрожує йому в ці дні на острові… і… не обманите його… До того часу все закінчиться, і ви з ним побачитеся.

Анч звернувся до командира, перекладаючи йому свою розмову з Людою.

Дівчина дивилася на них нерозуміючими очима. Вона дуже боялася виказати якимось рухом або поглядом, що знає їх мову. Подивившись на того й на другого, вона опустила очі і, дивлячись собі під ноги, в думці переклала те, що вони говорили.

— Здається, тут буде краще, ніж там, — сказав командир.

— Можливо, — відповів Анч. — Хоча я не сподівався від неї такої покірливості і страху перед нами.

— А з тими треба кінчати.

— Тим же способом?

— То найкращий спосіб, але в даному разі, коли хлопця принесе на берег, можуть звернути увагу на характер поранень. Я гадаю, ми ще до ранку викинемо їх у відкритому морі. Вони в такому стані, що за десять хвилин підуть на дно.

— Трупи, зрештою, може принести до берега.

— Слідів побиття на той час ніхто не розрізнить, а більше ми їм фізичних неприємностей чинити не будемо, — усміхаючись, пояснив командир.

Люда відчула, як у неї важчає голова, їй хотілося крикнути: «Розбійники, убивайте мене разом з моїми товаришами. Я розумію вас. Все одно нічого від мене не доб'єтеся». Але, напруживши всю волю, стримувала себе. Коли б Марко знав, він цілком схвалив би її поведінку.

Командир натиснув кнопку дзвінка, і на сигнал увійшов матрос. Йому наказали привести полоненого хлопця. Анч звернувся до Люди.

— Ну, ви можете йти і писати листа. Я вас проведу.

— Ви обіцяли, — сказала Люда, — перевести до мене Знайду.

— Знайду? А, так, дійсно. Командир не заперечує дати вам з нею побачення, побалакайте з дівчинкою, умовте її змінити свою поведінку. Коли вона це зробить, її помістять разом з вами.

— А коли можна її побачити?

— Це можна зараз. — Потім, повернувшись до командира, гадаючи, що Люда не розуміє його, додав: — Влаштую їй останнє побачення.

Коли вийшли з командирської каюти, в коридорі зустріли Марка. Побачивши, що за ними слідкує Анч, хлопець відвернувся від Люди. Анч провів дівчину в каюту, де була Яся, і залишив їх самих.


XV. СИНІЙ ПАКЕТ


Повертаючись, шпигун наказав Маркові йти за ним до командирської каюти. В ній командира не застали. Він, очевидно, вийшов у рубку, залишивши двері, що вели туди, непричиненими. Марко, подивившись в рубку, догадався, що зараз або ніч, або човен спустився дуже глибоко в воду. Крізь ілюмінатор не пробивалось анітрохи світла. Відчувалося, що човен прискорював рух.

Анч сів у крісло командира і, не запрошуючи Марка сідати, звернувся до нього різким голосом, з явним глузуванням.

— Отже, славетний герою, минуло дві години. Зараз відбудеться наша остання розмова. Сподіваюся, ви за цей час подумали про свою поведінку і передумали? Га?

— Так, я думав, — з ненавистю в голосі промовив Марко. — Вам нічого не вдасться витягнути з мене. Можливо, це моя остання година, але ваша остання теж близько. За мене зуміють помститись.

— О, облиште, юначе, красиві слова. Краще послухайте мене. Ви, звичайно, знали двох людей з Лебединого острова, які недавно загинули. Одного з них звали Тиміш Бойчук. Обох їх уже нема. Але ви нічого не знаєте про їхні останні хвилини. Першого було втоплено, як мишу. Його нахилили з човна, двоє матросів тримали за ноги. Мені довелось возитись з його головою. Він борсався, як дельфін. Часом йому вдавалося вирвати голову на повітря: очі його були вирячені, мов у жаби, з носа й рота витікала вода. Мабуть, він напився її чимало, а це, ви знаєте, не дуже смачний напій. Ми з ним морочилися більш як п'ять хвилин, поки його черево набрало достатнього баласту, а з грудей вийшло все повітря. Тоді він занурився без затримки. З Тимошем Бойчуком мороки було більше, але лише доти, поки його не запакували в мішок. Він розпочав бешкет, і потім я не знайшов на своєму кітелі одного ґудзика, — другого пізніше, здається, ви, молодий чоловіче, зірвали… Та як тільки ми його запакували туди, робота стала легкою: ми вкинули його в воду на кілька хвилин, а потім витягли нерухоме опудало, щоб викинути з мішка. Той мішок зберігається у мене як пам'ятка. Показати його вам?

55