Шхуна «Колумб» - Страница 59

XVII. ПОТОПЛЕННЯ ПОЛОНЕНИХ

Коли Марко повернувся до свого карцера, Люди там уже не було. Яся, побачивши хлопця, схопила його за руку і пошепки спитала:

— Що? Знову били?

Юнга посміхнувся і хитнув головою, ніби сказав «ні». Замислившись, вони довго сиділи мовчки одне проти одного. Яскраве електричне світло стомлювало очі, дратувало, але вони не могли його позбавитись, бо вимикача в приміщенні не було. Чули, як підіймався човен, як він ішов під водою, як сплив і, очевидно, пішов по воді. Марко про все це догадувався з легеньких поштовхів і дрижання машин.

Це була ніч перед стратою. В тиші Марко відчував якийсь стукіт. Він прислухався: то стукала кров у висках, і здавалося, час летить неймовірно швидко. Він напружував волю, намагаючись бути абсолютно спокійним, і поринув думками у спогади. Заплющив очі, і наче наяву перед ним постала буйна трава на Лебединому острові, хмарне небо перед дощем, вітер пронісся над островом і гонить по траві хвилю. В далині, по ледве протоптаній стежці, в тому вітровінні мигтить чиясь постать. Небо прорізує блискавка, гуркоче грім… Він котиться довго, то слабнучи, то посилюючись, і ось падають перші великі краплі, вісники літньої зливи. Над постаттю незнайомки розпинається туго натягнутий зонтик. Дощ стукотить по ньому. До Марка обертається обличчя, і він бачить перед собою каро-зелені, мигдалеподібні очі Люди. Йому пригадалася ця перша зустріч, а потім остання, тут, коли Люда удавала, ніби він її побив… А перед цим мовчазна розмова з допомогою рук. Він тішив себе надією, що вона залишиться живою і розкаже про їхню долю. Одночасно з цими думками його охоплював напад шаленства, що він не може нічим пошкодити цей піратський корабель, дати знати про нього… Марко згадав про синій пакет у себе на грудях. Засунув руку за сорочку, намацав його і з радістю виявив, що конверт зроблено з міцного пергаментного паперу, який розмокає не так швидко, як звичайний. Отже, папери збережуться довгий час, і, можливо, його труп принесе якісь важливі відомості… Враз до нього доноситься звук віддаленого вибуху. Марко прислухається, але більше нічого особливого… Тільки відчуває, що човен знов поринув під воду.

Марко задивився на Ясю, що заснула, поклавши голову йому на коліна. Її худеньке засмагле обличчя, здавалось, було зовсім дитяче і втратило вираз серйозності, який завжди він звик на ньому бачити. Коротко заплетена коса впала на тонку руку з мозолистою долонею. Юнга подумав про життя Знайди, яка не пам'ятала ні материнської, ні батьківської ласки… До останнього часу не мала вона друзів, ні взагалі близьких людей. Аж як убито Ковальчука, їй почала посміхатись доля… І от ні за що ні про що вона зазнає цих жахливих пригод, щоб загинути… А може, пірати не вб'ють її? Може, для них досить буде його смерті? Ні, ці нічні злодії бояться залишати живих свідків. Усіх трьох жде те ж саме — смерть. Можливо, Люді вдасться прожити ще якийсь день або два. Правда, це збільшує її шанси на врятування… Марко намагався вигадати якийсь спосіб порятунку, але придумати нічого не міг.

Яся спала надзвичайно спокійно, і хлопець, придивляючись до її обличчя, кілька разів помічав на ньому лукаву посмішку: мабуть, їй снилось щось приємне. Він жалів дівчинку і заздрив, що сам не міг заснути. Кілька разів він намагався це зробити, але щоразу, коли наближалась дрімота, обливався холодним потом, бо в уяві поставали Яся й Люда, що вмирають жахливою смертю. Про себе він уже забув, передумав усе, але його супутниці не виходили з голови, і щоразу він згадував розповідь Анча про потоплення інспектора та рибалки. В такі хвилини він стискав кулаки і бив ними по палубі, та кожен раз біль у пораненій руці повертав йому розсудливість, і він з острахом позирав, чи не прокинулась Яся. Він хотів, щоб вона міцно спала і щоб їй снились останні солодкі сни в її житті. Дівчинка не прокидалася. Лише один раз вона повернулася на бік, припала щокою до його ноги, мов до подушки, і, випустивши з руки косу, прошепотіла «мамо». І освітлена щока заясніла радістю. Мабуть, дівчинці приснилась мати, яку вона давно забула. Марко скам'янів і вперше за весь час відчув, як йому по обличчі котяться сльози.

Раптом відчинилися двері. «Невже час?» На порозі стоїть Анч, а за ним матроси. Маркові пропонують вийти. Він цілує Ясю в лоб, обережно кладе її голову на підлогу і підводиться. Як тільки він опинився в коридорі, Анч вскакує в приміщення, штовхає дівчинку, будить її і наказує теж вийти. Їх ведуть повз командирську каюту десь далі. Значить, більше не допитуватимуть. Попереду йде матрос, за ним Марко, за Марком Яся, а позаду Анч і ще двоє чи троє матросів. По трапу крізь відчинений люк виходять на палубу. Їх обвіває легенький струмінь нічного повітря.

Човен, спливши на поверхню, стоїть непорушно. Незабаром має світати. Уже починають бліднути зорі на небі, ясніє широка смуга на сході, розріджуються сутінки. Чорна дрібна хвиля легенько хлюпає в металічні стіни човна.

Матрос, що йшов попереду, пропускає їх перед собою, а потім ховається назад у люк. Замість нього показується Анч. Він звертає увагу хлопця й дівчинки на чудове зоряне небо, на тиху погоду. Потім питає, чому вони дрижать, адже на повітрі зовсім не холодно.

— На вашому морі серпень — чудовий місяць, — каже шпигун. — А незабаром почнуться місячні ночі… На жаль, зараз ми можемо дати вам можливість розглядати лише зорі і дихати свіжим морським повітрям. Це — цілюще повітря. Лікарі вважають, що в морському повітрі на віддалі понад сто кілометрів від берега немає жодної бактерії.