Шхуна «Колумб» - Страница 69

— Так у мене ж лівий бак цілий, а з половинним запасом ми години три зможемо протриматися.

Пілот погодився на план, задуманий штурманом та гою правда, він неохоче погоджувався залишати літак, але іншого виходу не бачив. Петимко міг би забрати з собою Ясю, та при спусканні важкої шлюпки вона мало чим допомогла б. Проінструктувавши Ясю, як їй поводитись під час різних несподіванок, Бариль пересів у кліпербот.

— Значить, коли щось трапиться, — сказав пілот дівчинці, — мигай бортовими вогнями. Твоя надута подушка нехай буде весь час біля тебе.

Яся пообіцяла виконувати все, як їй наказано, і льотчики одпливли. На той час нічна темрява вже цілком вкрила море. Гумовий човник плив при світлі зір, прямуючи на зелений вогник пароплава. Позаду залишились вогні літака. Веслами гріб Бариль, а Петимко тим часом спочивав.

— Крім штурманської рубки, ви в жодне приміщення не заходили? — спитав пілот.

— Ні.

— А може, там є хто живий?

— Вигадав. Може, мертвий, а живими хіба лише пацюки залишилися. Марко зараз, напевне, чує, як вони пищать.

В цей час вони обидва враз змовкли і стали вслухатися в нічну тишу. До них долетів стогін. Низький, могутній стогін, один, другий. Той стогін переходив у глухе ревіння.

— Це що? — спитав пілот.

Штурман мовчав. Він прислухався, чи не повториться незвичайний звук. Він незабаром повторився. Починався він ніби стогоном і закінчувався наче ревінням сирени: о-о-у-у-у. Але не протяжно, а грімко-розкотисто. Здавалося, ці звуки неслися від пароплава, але з певністю цього сказати не міг ні штурман, ні пілот.

— Коли це на пароплаві співають пацюки, — сказав Бариль, з усієї сили налягаючи на весла, — то я не заздрю нашому хлопцеві.

Стривожені цими звуками, вони поспішали. Ще кілька раз чулося виття, а потім запанувала тиша. Кліпербот ішов як тільки міг швидко. Ось у темряві вже обрисувалися силуети пароплава. Він чорнів у нічних сутінках, мов невеличка вежа з маленькими прибудовами. Єдиний зелений вогник спокійно світив над нею. Штурман склав Долоні рупором і гукнув:

— Марко-о! Марко-о!

Звук потонув у порожнечі, не відбившись луною Вони ждали відповіді, але тиша була непорушна. Тоді вони загукали разом. На цей раз з пароплава долетіла відповідь:

— Алло-о! Алло-о!

— Він чи не він? — спитав штурман, не впізнаючи голосу.

— Та він! — впевнено заявив пілот і знову гукнув: — Марко! Де ти? Як підійти?

— Підходьте під ліхтар, — почулась відповідь, і тепер штурман уже переконався, що гукав таки Марко.

Вони спрямували човен до ліхтаря. Коли опинилися під трапом, що вів на нижній капітанський місток, знову почули голосне нявчання. Якийсь великий звір десь нявчав на пароплаві. Марко з'явився на східцях трапа.

— Е, хлопче, що тут у тебе за концерт? — спитав Бариль. — Степанович запевняє, що це пацюки тебе розважають.

— Хай їм, таким пацюкам. Я коли почув, то спочатку так сполохався, що хотів у воду плигати і до вас плив ти. Потім звик. Мабуть, тут звіринець везли, і не всі звірі потонули.

— Поки вони не видерлись на палубу, давайте спускати шлюпку, — пропонував Петимко.

Почали шукати ручного ліхтаря. При світлі його оглянули шлюпки. Їх залишилося на пароплаві три. Одна на лівому борту, дві на правому. Четвертою, очевидно, скористалася команда, коли залишала судно. Виявилось, що підтягти шлюпку на талях, а потім спустити в море, їм все ж не під силу. Легше було б зсунути шлюпку з похилої палуби просто в воду, але для цього треба розбити підпірки, на яких вона стояла.

Звільнивши шлюпку од талів, усі троє рушили шукати сокиру або якусь важку річ, якою можна було б розбити підпірки. Та незабаром цей план було скасовано.

Оглядаючи палубу, вони знайшли кілька порожніх дерев'яних бочок.

З запаху від тих бочок Бариль одразу встановив, що вони були з-під пива.

— Чого нам возитися з шлюпкою, — сказав зраділий льотчик. — Ми можемо наповнити оцю бочку бензином і прибуксувати її вплав за кліперботом до літака.

Безперечно, пілот знайшов кращий вихід із скрутного становища. Залишилося перекотити порожню бочку на корму, тобто, власне, спустити її на воду, і знайти спосіб, як перелляти бензин з металевої бочки в дерев'яну. Цю проблему теж розв'язав Бариль, не довго мудруючи.

— Наш насос, яким надуваємо кліпербот, — сказав він. — Це трохи повільно, але за годину бочку наполовину наповнимо. Цього досить. В усякому разі, тоді ми нашим «Розвідувачем» підійдемо сюди. А то як бочку буксирувати я вже не знаю. Це ви, моряки, мусите вигадати.

— То пусте, — відповів штурман, — ми з Марком зараз її обшвартуємо таль-тросом.

Дійсно, цю операцію вони негайно виконали, скотили бочку в воду і підтягли на корму. Та тільки взялися перекачувати бензин, як Бариль, глянувши на море, де мали світити огні «Розвідувача риби», не побачив їх. Все навколо вкрила темрява. Літак зник.

Проте хвилювалися недовго, бо Бариль, ляснувши себе долонею по лобі, перший догадався, що сталося, і пояснив товаришам:

— Ну, не голова, а гарбуз. У мене ж акумулятор спрацьований, а я забув показати дівчинці, як крутити ручну динамку, коли акумулятор перестане давати струм.

Треба було комусь поїхати розшукати в темряві літак, засвітити вогні з допомогою ручної динамки, а потім повернутися за бензином. Зараз брати бочку з бензином не наважувались, бо такий вантаж міг би затримати розшуки.

— Поїду я, — сказав Бариль, — голос у мене добрий, одпливу трохи і почну гукати. Яся мене почує, відгукнеться, а тоді я по голосу зорієнтуюсь. Ви тут поки що переливайте бензин.