Шхуна «Колумб» - Страница 29

— Сюди, за мною! — крикнув він.

Люда і Знайда вискочили в двір. Марко біг униз до берега. Не роздумуючи, обидві помчали за ним.

— Ми попливемо на міноносець! — крикнув на бігу хлопець. — Тільки він зможе догнати…

Дівчата зрозуміли Марка. Вони вихором помчали до води. Першим біг до моря Марко, другою Знайда і слідом за нею Люда. Всі вони були непогані плавці, і почалося незвичайне змагання. Змагання за життя багатьох людей і врятування судна. Вони випереджали одне одного, і важко було вгадати, хто перший подолає відстань до «Буревісника».

Ніхто не бачив того змагання. Лише одинокий весляр на маленькому каюку, що перепливав бухту навскоси і наближався до її південно-східного закутка, помітив віддаля три плавучі крапки. Він спершу подумав, що то дельфіни, а потім вирішив, що моряки з «Буревісника», і не став за ними стежити, бо мав важливіші справи. То Яків Ковальчук, востаннє розпрощавшись із Соколиним, поспішав попрощатися і з цілим Лебединим островом.

Хіба місяць ще бачив те змагання, освітлюючи плавців. Він стояв уже високо в небі, засліплював своїм сяйвом зірки і спокійно озирав море та острів, байдужий до всіх подій, що відбувалися на ньому.

З берега у море дмухнув ледве помітний нічний бриз.

XXI. ЛІГВО В ГУЩАВИНІ

Піщаний вал, нагорнутий хвилями прибою, відділяв море від гущавини, створеної розлогими кущами, очеретяними заростями та осокою вище колін. Рідко хто з рибалок заходив сюди. Спокійно гніздилася і плодилась там різна птиця. За піщаним насипом, що вже поріс густою травою, пташине царство почувало себе захищеним від моря під час найсильніших штормів. Кущі служили схованкою від лисиць, шулік, а також людей, що зрідка з'являлися тут. Нелегко пройти крізь цю гущавину. Гострі колючки рвали одяг, висока осока різала руки, ноги грузли в багні, вузенькі, але глибокі протоки між маленькими озерцями перегороджували шлях.

В цій гущавині Ковальчук шукав Анча. Правда, йому не доводилося заходити глибоко в хащі, бо своє лігво диверсанти обладнали недалеко від морського берега, щоб можна було швидко перенести на воду байдарку, заховану в кущах. Прямуючи туди, Ковальчук ішов понад самісіньким берегом.

Він жалкував, що не міг зайти додому, забрати деяких дрібних речей на спогад про перебування на цьому острові. Шкодував, що не може забрати з собою Знайду та Розбоя. Коли першу він вважав лише за дешеву наймичку, то другого — за вірного слугу. Вони, безумовно, пригодилися б йому в майбутньому. Ковальчук твердо вірив, що зробив неоціненну послугу своїм політичним хазяям, і сподівався на відповідну оплату цих послуг. Три тисячі, одержані від Анча, переконували його, що ці сподівання реальні.

Він глянув на годинник і побачив, що до вибуху лишилося тридцять п'ять хвилин, хотів швидше зустрітися з Анчем, доповісти про свою роботу і разом слухати, коли станеться вибух.

Незабаром він знайшов Анча, що ждав його недалеко під кущем.

— Ну, от і ви, — сказав Анч. — Сподіваюся, все гаразд.

— Все зроблено. Вони вже, мабуть, у морі. Чи почуємо ми вибух?

— Напевне почуємо. Ну, ходімо до нашого сховища, а ви розповідайте, де сховали машинку і хто поїхав на «Колумбі».

— Під палубою біля рубки, де зберігають харчі. Безперечно, ніхто туди зараз не поткнеться. Вечерю готувати вони не будуть.

— А їхній кок чи юнга?

— На жаль, він не з'явився до відходу «Колумба», його шукали, не знайшли і вирушили без нього. Решта команди, професор, голова сільради, оркестр і кілька жінок тепер уже далеко від берега.

— А дочка професорова?

— Її теж не було.

— Шкода. — Анч навіть засміявся. — Пощастило дівчині. Вона, мабуть, мене ждала. Я обіцяв їхати на шхуні.

Хвилину йшли мовчки. Анч кілька разів глянув на море. Нарешті зупинився, ще раз подивився туди, наче чогось шукаючи.

— Ковальчук, ви не бачите ніяких вогнів на обрії?

Інспектор став напружено вдивлятися в обрій, шукаючи вогнів, йому здалося, ніби вогники справді світять десь дуже далеко, але був він у тому не зовсім певен. Показував у тому напрямі Анчу.

— Повинні з'явитися звідти, — сказав Анч. — Після півночі стемніє, і ми їх, безумовно, побачимо. Сьогодні нам треба пропливти на байдарці дванадцять миль, тобто майже двадцять три кілометри. Це радянська прибережна смуга. Коли вийдемо з неї, опинимось на палубі пароплава, і наші пригоди будуть закінчені. «Кайман» стоятиме там і лагодитиме машини, що несподівано попсуються. Капітан постарається-підійти ближче… Це, між іншим, обурливо: з боку Радянського уряду оголошувати таку широку прибережну смугу. У більшості держав вона дорівнює лише трьом милям… А ось і наше лігво.

Вони підійшли до того місця, де заздалегідь заховали байдарку, і одразу полягали за піщаним валом відпочивати після втомлюючого дня, і слідкували відтіля за морем. Обидва поглядали на годинники. Годинник Ковальчука показував 22 години 41 хвилину, Анча — 22 години 40 хвилин. Інспектор пам'ятав, що час на його годиннику точно збігався з часом на годинникові пекельної машинки. Сказав про це Анчу. Той, нічого не відповідаючи, кивнув головою. Наближалась вирішальна хвилина. Ковальчук світив сірники й не одривав очей від секундної стрілки. Залишалося двадцять секунд, десять, п'ять, три… тік-гік-тік-тік… тік-тік-тік… дві секунди на сорок шосту хвилину. В морі панувала тиша. Ковальчук скам'янів, сірник випав з його пальців і згас. Він звів голову і невидющими очима дивився на зорі. Годинник Анча показував 22 години 45 хвилин… тік-тік-тік-тік… вистукувала секундна стрілка. Минали секунди, і так само панувала тиша. Десять, одинадцять, дванадцять… на дванадцятій секунді з моря долетів звук вибуху. Анч, що слідкував за своїм годинником, не повертаючись до Ковальчука, сказав: