Шхуна «Колумб» - Страница 67

— Одним словом, товаришу метеоролог, — сказав Бариль, — висловлюю вам своє незадоволення, раз ви не можете налагодити потрібного нам вітру.

— Зате, — відповів Петимко, — я можу налагодити непоганий парус, що вдвоє або й утроє прискорить наш рух.

— З чого?

— А наші парашути…

— У-у-у. Правильно! Це діло.

— Тоді гайда до роботи!

О пів на шосту на літаку вже кінчали встановлювати паруси. Розпустили парашути і натягли їх між тросами, що йшли од крил, а крім того, пристосували щоглу, зв'язавши для цього весла від кліпербота. Марко, що звик мати діло з парусами, виявив неабияку вправність і дістав за це похвалу та подяку від Бариля. О шостій годині літак уже йшов під парусами з швидкістю понад три милі. Бариль сидів за штурвалом і досить вдало правив стерном, немов завжди плавав на такому літаку-паруснику.

Ясю посадили в кабіну спостерігача, а Петимко й Марко вмостилися верхи на фюзеляжі.

Це було не дуже зручно, але при тій швидкості, з якою посувався літак, цілком терпимо. Якби це було під час польоту, то їх би враз зірвало струменем повітря, тепер же вони почували себе приблизно так, наче сиділи на кормі човна, поспускавши ноги за борт.

За півгодини плавання Марко, розглядаючи обрій у бінокль, побачив якусь чорну крапку трохи вліво від них. Петимко, глянувши в тому ж напрямку, підтвердив Маркові спостереження.

— Пароплав? — спитав пілот.

Штурман і юнга майже впевнено стверджували це. Коли ж стали підпливати, то в обох з'явився сумнів. Якесь дивне судно, здавалося, стояло на місці.

— Може, то підводний човен? — спитав Бариль і, стривожений цією думкою, взявся за бінокль. Проте, добре роздивившись, впевнився, що то не човен. Коли літак-парусник ще ближче підплив до судна, стало ясно, що то пароплав, бо між двома щоглами вирисувалась труба. Тільки пароплав цей чомусь дуже глибоко сидів у воді.

— Мабуть, з ним трапилося щось неприємне, — говорив штурман, продовжуючи розглядати пароплав у бінокль.

— Там «ОВ» чи «ОУ», не видно? — спитав пілот.

— А от підійдемо ближче, то й побачимо. Наближався вечір, вітер почав спадати і, наче на зло, зовсім вщух, коли літак опинився приблизно за півмилі від пароплава.

Тепер уже ясно бачили, що пароплав був папівзатоплений. Жодних ознак життя на ньому не помічалося: з труби не йшов дим, ніхто не ходив по верхній палубі, що лежала майже нарівні з водою. Ніякі прапори-гасла не майоріли на щоглах.

— Мабуть, його залишили, — сказав штурман, — а він усе не потопає.

— Ти думаєш, що він скоро може затонути?

— Хтозна. Мені здається, відколи ми його бачимо, він не заглиблюється більше.

— А коли б до нього підпливти на кліперботі й оглянути уважніше, це дуже небезпечно?

— Обережно все можна. Давай я поїду туди.

— Дивись, щоб не потягло й тебе на дно разом з ним.

Коли за той час, поки я доберуся до нього, він не затоне глибше, то боятись нічого. А якщо помітно заглиблюватиметься, то я просто не наближатимусь.

— Візьміть мене з собою, — звернувся до штурмана Марко.

— Давай попливемо. Справді, удвох ми швидше справимося.

— От моряки, покинути нас хочуть! — засміявся Бариль, звертаючись до Ясі.

— Хай пливуть, — відповіла дівчинка, — ми на вашій машині теж не пропадемо.

— О, молодець! — похвалив її Бариль і додав: — Ми на цій машині ще всіх врятуємо.

Кліпербот вирушив у плавання. Петимко й Марко поспішали, щоб встигнути повернутись назад до темряви; сонце вже звисло над обрієм дуже низько, і часу в них залишилось мало. Гребли вони по черзі, хоч Марко ще трохи відчував біль у руці. Після короткого відпочинку рука майже перестала боліти, та все ж давала себе почувати. Яся тим часом вилізла на верх літака і махала їм хустинкою.

— Це чудесна дівчинка, — сказав Марко штурманові і коротко розповів йому історію Ясі Знайди. Коли ж розказав про останню розмову з шпигуном, Петимко навіть перестав гребти і зареготав від задоволення.

— От так дівчинка! Чому ж ви її дефективною вважаєте? Вона ж розумніша за сотню звичайних хлопців і дівчат!

До напівзатопленого пароплава лишалося метрів півтораста, і обережність вимагала уважності. Корма майже цілком поринула під воду, мабуть, на півметра. Обходячи пароплав з корми, Петимко кілька раз голосно гукнув, Щоб перевірити, чи не залишився хто на пароплаві, але відповіді не дістав ніякої.

— Шлюпки з лівого борту не видно, — сказав штурман. — Значить, на тій шлюпці команда залишила пароплав. Як би нам назву прочитати…

Але цього зробити їм не вдалося, бо ніс пароплава ледве визирав з-під води, і під самим краєм вони розібрали при світлі зникаючого за обрієм сонця тільки латинське «S», то була остання літера назви пароплава. Обійшовши коло пароплав «S», як його назвав Петимко, обидва моряки, старший і молодший, глянули один на одного висловили одну думку:

— Підійдемо до борту…

— Він не скоро потоне, — заспокоююче сказав штурман. — Я такі випадки знаю. Іноді пароплав з трубою під водою зникне, а щогли ще кілька день зверху стирчать. Колись я плавав на півночі, в Карському морі. Ми натрапили серед моря на щогли над водою. То була шхуна «Бєлуха», яка затонула два тижні перед тим за сто миль далі на південь від місця нашої зустрічі. Наш пароплав пройшов повз ті щогли, і невідомо скільки ще вони трималися на поверхні води. Значить, десь у цистернах залишилося повітря і не виходить або трюм чимось плавучим наповнений.